“Просто дихати”. Історія військової медикині, яка навчає піклуватися про психологічний стан
Руслана Майданюк,операційна медична сестра з позивним “Чешир”, родом з мальовничого селаОдеської області. З дитинства рішуча, весела, енергійна та завжди усміхнена.Дитячі роки проходили серед мальовничої природи, дитинство було наповненевеселощами і допомогою батькам по господарству. Військова має двох сестер, анещодавно у Руслани народився племінник, якому вона стала хресною мамою. “Незвичнаі дуже приємна для мене роль. Мій племінник дає мені дуже багато сили.” -ділиться військова.
У дитинствіРуслана ким тільки не мріяла стати - починаючи від психолога, закінчуючилікарем. Однак, трошки пізніше зрозуміла, що хоче бути військовою. У цьомунапрямку і планувала рухатися та здобувати відповідну освіту. Ці плани вдалосявтілити, але трохи згодом.
Спочатку Руслана вступила до коледжу комп’ютерних технологій. Вже за чотири місяці студентка переконалась, що за цією спеціальністю працювати зовсім не має бажання. Тому ухвалила рішення залишити заклад та зачекати п’ять місяців до свого вісімнадцятиріччя, аби піти у військкомат. Це був 2017 і війна в Україні тривала вже декілька років.
“Насправді я була ще дитиною і не зовсім розуміла, що відбувається у світі. Але мені дуже хотілося бути військовою. Дуже подобалась форма, подобалось, що це про дисципліну, а військові - це ті, хто стоїть на захисті нашого народу. Я відчувала, що там я буду дуже потрібна.” - пригадує Руслана.
Дівчині тоді запропонували два варіанти навчання, щоб отримати військову спеціальність -кухар або зв’язківець. “З кулінарією я не дуже дружу, тому обрала навчатися на зв’язківця. Спочатку був курс молодого бійця, потім безпосередньо опанування професії, далі повернення до Одеси на службу до Військово-морської артилерії. Я дуже старалась, мені все було цікавим і якось перед виїздом на полігон командир запропонував поїхати навчатися на бойового медика, здобути ще одну спеціалізацію. Так почався мій шлях у військовій медицині. Так я стала бойовою медикинею.”
.png)
На початок повномасштабного вторгнення Руслана вже мала бойовий досвід та досвід надання медичної допомоги на полі бою. Зокрема, на Авдіївському напрямку.
Виклики та навантаження на службі
.png)
Військова розповідає, що окрім фізичного навантаження, робота медика - це і про психологічне виснаження. “Моя проблема в тому, що я завжди проживаю емоції поранених, беру близько до серця. Лише один випадок був, коли мені вдалося дистанціюватися. Я завжди кажу, що медикам корисно бути беземоційними. Емоції не мають переважати над твоїм розумом та діями. Коли таке відбувається, одразу зупиняюся та звертаю увагу на себе. Дуже люблю практики mindfulness, про які дізналась та які почала практикувати на програмі психологічного відновлення для військових медиків Repower.”
“Mindfulness -для мене це найкраще, що може бути. Часто мозок просто не витримує, але ти збираєшся з думками, на декілька хвилин виходиш на природу, просто слухаєш повітря, пташок, відчуваєш землю під ногами і наче береш з цієї землі сили,проганяєш це все через власне тіло. Ніби зупиняєшся, ставиш на паузу весь світ,концентруєшся на собі і це дуже допомагає.”
До проєкту Repower Руслана здебільшого жила на адреналіні, у постійному очікуванні службових викликів. Військова розповідає, що часто їй було байдуже на себе, що жила лише для інших, свої емоції та стани часто ігнорувала. “Тому я і вигоріла на службі. Але все змінилося. І звісно, не саме по собі. Зараз я розумію, що якщо не буду піклуватися про свій психологічний стан, то вигорю знову і не зможу допомагати нашим бійцям.”
Руслана зізнається, що коли готувалася до першого проєкту психологічного відновлення Repower, була трохи скептично налаштована, адже не могла збагнути, як можна відновитися за 10 днів. “Але вже на програмі у мене відбулося ось це ВАУ. Я приїхала туди дуже змучена, з кашею в голові, без мрій та цілей. Не знала, чого хочу в житті, жила лише службою. Єдине, від чого раділа - що нарешті кудись поїду, а подрожі колись я дуже любила. Тілом я поїхала, але думки про пацієнтів та колег не залишали. Так було перші дні, далі почало відбуватися щось неможливе. На проєкті я очистила голову та сконцентрувалася на мріях, планах та в принципі на житті як такому. Так, зараз війна, але рано чи пізно вона закінчиться і потрібно щось планувати, мріяти життя.”
За словами Руслани на першому проєкті вона багато часу просто знаходилась біля води. “Вода для мене, як і земля - дуже потужний ресурс. Вона ніби очищує мою голову. Також до проєкту Repower, десь протягом півроку, окрім агресії, я майже нічого не відчувала. Тому на програмі ми працювали над цим питанням з психологами і десь на середині проєкту я розплакалась. Я дуже плакала, навіть зателефонувала до мами і вона раділа тому, що я плачу. Я тоді відчула, що відпустила все, що так довго накопичувалось, у мене з’явилися цілі на подальше життя. І взагалі стало яскравим бажання жити, працювати, розвиватися, придумувати якісь нові підходи у своїй роботі, щось розповідати та передавати свої знання побратимам/посестрам.”
Сьогодні Руслана як ніхто краще розуміє про важливість психологічного відновлення для військових, про необхідність роботи з емоціями. Військова ділиться, що після програми Repower почала ще більше цікавитися психологією та мотивувати побратимів та посестер працювати з власним станом. Часто ділиться з ними інструментами, які отримала на програмі. За словами дівчини - для військового інколи найважливіше, щоб його слухали та розуміли. Тому постійно закликає колег не консервувати власні емоції, а знаходити надійне плече, з ким можна і поплакати, і посміятися, і поділитися наболілим.
“Пам’ятаю, якось нам привезли військового, на очах якого вбили його побратимів. І він хотів покінчити життя самогубством. Фізично цей військовий був неушкоджений, але морально розбитий до межі, його просто накрило. Як правило, таких людей ми евакуювали, бо у такому стані вони можуть нашкодити як собі, так і іншим. Коли ми вивозили його із позицій, він був у ступорі і, як вже потім зізнався, хотів з кимось поговорити, поплакати. Але серед чоловіків є така думка, що плакати ненормально, жалітися не ок. Поки ми чекали на авто, я запропонувала випити разом чаю, з’їсти смаколиків. Зрештою наважилась та запитала у нього “для чого?” На моє здивування військовий абсолютно усвідомлено почав ділитися своїми емоціями та історією. Сазав, що відчуває, що його переживань ніхто не розуміє,тому єдиним виходом він побачив піти з цього життя за тими хлопцями, які загинули на полі бою. Ми довго спілкувались, потім його забрали на консультацію з психологами та психотерапевтами, які зробили висновок, що він абсолютно здоровий. Далі військового знову повернули до нас. Пам’ятаю, він підійшов до мене і просто сказав дякую. Сказав, що йому потрібна була розмова, потрібно було, щоб просто почули та зрозуміли.
Сьогодні я закликаю своїх колег і взагалі усіх - не закриватися у собі, працювати з власним станом та просити допомоги. Ця історія - один із багатьох аргументів,чому для військових важливе психологічне відновлення.” - згадує історію Руслана.
Військова розповідає, що ці всі розуміння щодо важливості роботи над власним станом вона збирала по крупинках під час служби, але упорядкувати знання їй допоміг проєкт Repower та робота з психологами на програмі відновлення. Військова розповідає,що старається бути такою людиною, яка вміє вислухати. Також застерігає, що слухаючи, важливо не перекладати емоції інших на себе, старатися зберігати власний цінний ресурс.
Улюблена практика Руслани
“Просто дихати - спокійно. Це не потребує надзусиль. Наукою доведено, що спокійне розмірене дихання - це найперше, що дає спокій, може трохи очистити твій розум. Також це концентрація на своєму тілі. Ось це дуже раджу робити всім.”
Джерело: womo.ua
.svg)
.svg)
